Гумільов Лев Миколайович: біографія, цікаві факти Біографія Льва Гумільова Скільки років провів у таборах лев гумілев

Шлюб батьків фактично розпався у 1914 році, вихованням займалася його бабуся, в садибі якої біля Бежецька (Тверська область) пройшли дитячі роки дитини. Коли хлопчику виповнилося 9 років, його батька звинуватили в участі в білогвардійській змові і розстріляли. Пізніше цей факт неодноразово служив приводом для політичних звинувачень «син ворога народу».

У 1926 році переїхав жити з Бежецька до Ленінграда, до своєї матері. У 1930 йому відмовили у вступі до Педінституту ім. Герцена через непролетарське походження та відсутність трудової біографії. Чотири роки йому довелося доводити своє право на освіту, працюючи чорноробом, колектором, лаборантом. У 1934 році вступив на історичний факультет Ленінградського університету, в 1935 році його вперше заарештували. Гумільова швидко випустили, але відрахували з університету. Протягом наступних двох років він продовжував освіту самостійно, вивчаючи історію стародавніх тюрок та східні мови. У 1937 його відновили на історичному факультеті, але через рік знову заарештували. Після тривалого слідства засудили до 5 років посилання в Норильську. Після закінчення терміну не міг покинути Північ і працював в експедиції Норильського комбінату. У 1944 пішов добровольцем на фронт та у складі Першого Білоруського фронту та дійшов до Берліна.

Одразу після демобілізації Лев Миколайович екстерном закінчив історичний факультет Ленінградського університету та вступив до аспірантури Інституту Сходознавства. Навчений гірким попереднім досвідом, Гумільов побоювався, що на волі йому довго перебувати не дадуть, тому в стислий термін склав усі іспити та готував дисертацію. Проте захистити її молодий учений не встиг – у 1947 році його як сина опальної поетеси виключили з аспірантури. Наукова біографія знову перервалася, Гумільов працював бібліотекарем психіатричної лікарні, а згодом науковим співробітником Гірсько-Алтайської експедиції. Нарешті 1948 року йому вдалося захистити кандидатську дисертацію з історії Тюркського каганату. Найменше року він пропрацював старшим науковим співробітником Музею етнографії народів СРСР, доки його знову не заарештували. Новий 7-річний термін він провів у таборах під Карагандою та Омськом. За цей час він написав дві наукові монографії. Хунниі Стародавні тюрки.

У 1956 повернувся до Ленінграда, влаштувався працювати в «Ермітаж». У 1960 вийшла у світ книга Хунну, що викликала діаметрально протилежні рецензії - від розгромних до помірно хвалебних Лікарську дисертацію Стародавні тюрки, написану ним ще у таборі, Гумільов захистив у 1961, а у 1963 став старшим науковим співробітником Інституту географії при Ленінградському університеті, де й пропрацював до кінця життя. З 1960 року почав читати в університеті лекції з народознавства, які користувалися серед студентів величезною популярністю. «Політична неблагонадійність» перестала заважати його науковій кар'єрі, кількість опублікованих праць різко збільшилася Проте його другу докторську дисертацію Етногенез та біосфера Землі, Захищену в 1974, ВАК затвердив з тривалою затримкою – вже не через «неблагонадійність» автора, а через «неблагонадійність» його концепції.

Хоча багато поглядів вченого викликали різку критику його колег, серед радянської інтелігенції вони мали все більшу популярність. Цьому сприяла як неординарність його ідей, а й дивовижна літературна цікавість їх викладу. У 1980-ті Гумільов став одним з найбільш популярних радянських учених, його праці видавалися великими тиражами. Гумільов нарешті отримав можливість вільно виступати з викладом своїх поглядів. Постійна напруга, робота на межі сил не могли довго продовжуватись. У 1990 році він переніс інсульт, але не припинив наукової діяльності. 15 червня 1992 року Лев Миколайович Гумільов помер, його поховали на Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Історики цінують Гумільова насамперед як тюрколога, який зробив великий внесок у вивчення історії кочових народів Євразії. Він протестував проти поширеного міфу про те, ніби кочові народи грали в історії виключно роль грабіжників та руйнівників. Взаємини Стародавню Русь і степових народів (зокрема Золотої Орди) він розглядав як складний симбіоз, якого кожен народ щось вигравав. Такий підхід суперечив патріотичній традиції, за якою монголо-татари нібито завжди були непримиренними ворогами російських земель.

Нагородою Гумільова є увага до історичної кліматології. Вивчаючи «великі переселення» кочових народів, учений пояснював їх коливаннями кліматичних умов – ступеня зволоженості та середніх температур. У радянській історичній науці таке пояснення великих історичних подій не соціальними, а природними причинами здавалося сумнівним, тяжким до «географічного детермінізму».

Після катастрофи радянських ідеологічних догм, багато ідей Гумільова були відкрито прийняті російським науковим співтовариством. Зокрема, виникла школа соціо-природничої історії(її лідером є Е.С.Кульпін), прихильники якої розвивають концепцію Гумільова про сильний вплив кліматичного середовища та його змін на розвиток добуржуазних суспільств.

Серед «широкої публіки», однак, Гумільов відомий не стільки як кочівникознавець та історик-кліматолог, скільки як творець оригінальної теорії формування та розвитку етносів.

Відповідно до гумилівської теорії етногенезу, етнос – це соціальний феномен, а елемент біоорганічного світу планети (біосфери Землі). Його розвиток залежить від потоків енергії із космосу. Під впливом дуже рідкісних та короткочасних космічних випромінювань (за всю історію Євразії їх було лише 9) відбувається генна мутація (пасіонарний поштовх). В результаті люди починають поглинати набагато більше енергії, ніж їм потрібно для нормальної життєдіяльності. Надлишок енергії виплескується у надмірній людській активності, у пасіонарності. Під впливом екстремально енергійних людей, пасіонарів відбувається освоєння або завоювання нових територій, створення нових релігій або наукових теорій. Наявність великої кількості пасіонарів однією території, сприятливої ​​їхнього розмноження, призводить до утворення нового етносу. Енергія, отримана пасіонарними батьками, частково передається їхнім дітям; Крім того, пасіонарії формують спеціальні стереотипи поведінки, які діють ще дуже довгий час.

Розвиваючись, етнос проходить, по Л. Н. Гумільову, шість фаз (мал.):

1) фаза підйому: характеризується різким збільшенням кількості пасіонарів, зростанням усіх видів діяльності, боротьбою із сусідами за «своє місце під сонцем» Провідний імператив у цей період – «Будь тим, ким ти маєш бути». Ця фаза триває приблизно 300 років;

2) акматична фаза: пасіонарна напруга найвища, а пасіонарії прагнуть максимального самовираження. Часто настає стан перегріву - надмірна пасіонарна енергія витрачається на внутрішні конфлікти. Громадський імператив - "Будь самим собою", тривалість фази приблизно 300 років;

3) надлом– кількість пасіонарів різко скорочується за одночасного збільшення пасивної частини населення (субпассионарии). Панівний імператив - "Ми втомилися від великих!". Ця фаза триває близько 200 років. Саме на цій фазі розвитку, за Гумільовим, знаходилася Росія кінця 20 ст.;

4) інерційна фаза: напруга продовжує падати, але вже не стрибком, а плавно Етнос переживає період мирного розвитку, відбувається зміцнення державної влади та соціальних інститутів. Імператив цього періоду часу - "Будь як я". Тривалість фази – 300 років;

5) обскурація- Пасіонарна напруга повертається на початковий рівень. В етносі переважають субпасіонарії, які поступово розкладають суспільство: узаконюється корупція, поширюється злочинність, армія втрачає боєздатність. Імператив «Будь таким, як ми» засуджує будь-яку людину, яка зберегла почуття обов'язку, працьовитість та совість. Ці сутінки етносу тривають 300 років.

6) меморіальна фаза –від колишньої величі залишаються лише спогади – «Пам'ятай, як було чудово!». Після того, як відбувається повне забуття традицій минулого, цикл розвитку етносу повністю завершується. Ця остання фаза триває 300 років.

У процесі етногенезу відбувається взаємодія різних етнічних груп. Для характеристики можливих результатів такої взаємодії Гумільов запроваджує поняття «етнічне поле». Він стверджує, що етнічні поля, подібно до інших видів полів, мають певний ритм коливань. Взаємодія різних етнічних полів породжує феномен компліментарності – підсвідоме відчуття етнічної близькості чи чужинства. Таким чином, є етноси сумісні та несумісні.

Виходячи з цих міркувань, Гумільов виділив чотири різних варіантиетнічних контактів:

2) ксенія- нейтральне співіснування етносів в одному регіоні, при якому вони збережуть своєрідність, не вступаючи в конфлікти і не беручи участь у розподілі праці (так було під час російської колонізації Сибіру);

3) симбіоз- Взаємокорисне співіснування етнічних систем в одному регіоні, при якому різні етноси зберігають своєрідність (так було в Золотій Орді, поки вона не прийняла іслам);

4) злиттяпредставників різних етносів у нову етнічну спільність (це може відбуватися лише під впливом пасіонарного поштовху).

Концепція Гумільова веде до ідеї необхідності ретельного контролю за процесами спілкування між представниками різних етносів для запобігання «небажаним» контактам.

В останні роки існування СРСР, коли вчення Гумільова про етногенез вперше стало об'єктом публічного обговорення, навколо неї склалася парадоксальна атмосфера. Людям, далеким від професійного суспільствознавства, теорія пасіонарності здавалася справді науковою – новаторської, будить уяву, має велике практичне і ідеологічне значення. Навпаки, у професійному середовищі теорія етногенезу вважалася у разі сумнівною («ланцюгом гіпотез»), а гіршому – паранаучной, методологічно близької до «нової хронології» А.Т.Фоменко.

Всі вчені зазначали, що незважаючи на глобальність теорії та її ґрунтовність (Гумільов заявляв, що його теорія є результатом узагальнення історії понад 40 етносів), в ній дуже багато припущень, ніяк не підтверджених фактичними даними. Немає жодних доказів, ніби з космосу приходить якесь випромінювання, наслідки якого помітні понад тисячу років. Немає ніяких більш-менш жорстких критеріїв, за допомогою яких можна відрізнити пасіонарія від субпасіонарія. Багато етносів планети «живуть» багато довше за прописаний теорією Гумільова термін. Щоб пояснити цих «довгожителів», Гумільову довелося, зокрема, стверджувати, ніби немає єдиної чотиритисячолітньої історії китайського етносу, а є історія кількох самостійних етносів, які послідовно змінювали одне одного біля Китаю. Жодного «етнічного поля» наука досі не знає. У роботах Гумільова з історії етногенезу, які претендують на узагальнення всієї етнічної історії, фахівці знаходять багато фактичних помилок та хибних інтерпретацій. Зрештою, пасіонарну теорію Гумільова вчені вважають потенційно соціально небезпечною. Обґрунтування заборони шлюбів між представниками «несумісних» етносів багато критиків розцінюють як расизм. Крім того, теорія етногенезу виправдовує міжетнічні конфлікти, які, за Гумільовим, є природними та неминучими у процесі народження нового етносу.

Після смерті Гумільова полеміка навколо теорії пасіонарності здебільшого припинилася. Саме поняття «пасіонарність» увійшло у широкий лексикон як синонім «харизми». Однак ідея, ніби етноси подібні до живих організмів, залишилася за межами як науки, так і масової свідомості. Праці Л.Н.Гумилева продовжують перевидаватися великими тиражами, та їх розглядають скоріш як своєрідну наукову публіцистику, ніж наукові праці у сенсі слова.

Основні праці: Збірник творів, ТТ. 1-3. М., 1991; Відкриття Хазарії. М., Айріс-прес, 2004; Етногенез та біосфера Землі. Л., Гідрометеоздат, 1990; Етносфера: Історія людей та історія природи. М., Екопрос, 1993; Від Русі до Росії: нариси етнічної історії. М., Екопрос, 1994; У пошуках вигаданого царства. СПб, Абріс, 1994

Наталія Латова

Говорять, природа відпочиває на дітях геніїв. Проте бувають винятки.

1 жовтня 1912 року у поетів Миколи Гумільова та Ганни Ахматової народився син Льовочка. Лев Миколайович Гумільов (1912 - 1992), який став знаменитим вченим, істориком та географом, автором теорії етногенезу.

Схоже, що ні мамі, ні батькові син не був потрібен. З 1912 по 1929 рік хлопчик живе з бабусею, Ганною Іванівною Гумільовою, спочатку в Царському Селі, потім у Тверській губернії, теж у селі, але вже не царському, а в родовому маєтку Слєпнєво. Пізніше бабуся з онуком перебралася до міста Бежецька. У 1929 році, після закінчення дев'яти класів школи, Лев Гумільов приїжджає до Ленінграда і поселяється у матері у Фонтанному будинку. У 1930 році він намагається вступити до Педагогічного інституту, але невдало. Підвела біографія – дворянська дитина. Таких у вищі навчальні закладиприймали лише після трудового «перековування».

Трудове «перековування» тривало 3 роки. Лев Гумільов працює у різних експедиціях: у геологічній – у Прибайкаллі, у медичній – у Середній Азії, в археологічній у Криму. Все пішло на користь. У Прибайкаллі він побачив, що таке Центральна Азія, колиска тюркського етносу. У Таджикистані - вивчив таджицьку мову (загалом, це перська мова, яка теж йому потім знадобиться). У Криму познайомився із працею археологів.

У 1934 році Лев Гумільов повертається до Ленінграда і, нарешті, вступає до Ленінградського держуніверситету на історичний факультет. Здавалося б, негаразди скінчилися. Ні, всі гидоти ще тільки починалися.

Після вбивства С.М.Кірова у грудні 1934 року в Ленінграді почалися чистки та арешти «дворянського елемента». Л.Гумільова заарештовують у листопаді 1935 року, але 3 грудня звільняють.

Проте 10 березня 1938 року Л.Н.Гумільов заарештовано знову, і цього разу всерйоз. У вересні його визнають «ворогом народу» та засуджують на 10 років ув'язнення. Вирок, сказати правду, божеський. Наступний захід за тією статтею, за якою Л.Гумільова засудили, був розстріл. Гумільова відправляють на Біломорканал.

Але у 1939 році вирок був переглянутий – о, диво! - у бік пом'якшення покарання. Л.Н.Гумільов засуджується до 5 років таборів (проте, з заліком попередніх років ув'язнення у в'язниці та таборах). Л.Н.Гумільова відправляють до Норилагу.

Норильськ - одне з найстрашніших місць на планеті. Він знаходиться за полярним колом. Це означає - похмурі, ледь розвидні, сутінки взимку, сонце, що не йде за горизонт, - влітку. Дикий вітер, що збиває з ніг за п'ятдесят градусів морозу. Навіть місцеві жителі, нганасани, відкочовують узимку на південь. При такому вітрі та завірюсі починаєш однаково співчувати і тим, хто сидить у бараках, і вертухаям, що стоять на вежах.

У 1943 році Л. Гумільов звільняється із ув'язнення і залишається в Норильську. До жовтня 1944 року він працює техніком у місцевій геофізичній експедиції, а потім добровольцем іде на фронт. Він воював у Східній Пруссії та брав Берлін.

У 1946 році, після демобілізації, Лев Гумільов закінчує університет і вступає до аспірантури.

І знову у Ленінграді оголошено полювання на відьом. Цього разу на прицілі – Ганна Ахматова. Торішнього серпня 1946 року її виключають із Спілки письменників.

Вогонь по матері, а дістається синові. У грудні 1947 року Л. Гумільова відраховують із аспірантури. Відраховують із дивним формулюванням: «за невідповідність філологічної підготовки обраної спеціальності». Невідповідність справді мала місце. Потрібно було знати дві мови, а Лев Гумільов знав п'ять, у тому числі перську. Втім, дисертацію вже було написано і через рік, 28 грудня 1948 року Лев Гумільов захищає дисертацію на тему «Політична історія першого тюркського каганату. VI-VIII ст. н. е.».

Втім, радянській владі кандидат історичних наук Лев Гумільов дуже заважає. 6 листопада 1949 року його заарештовано вчетверте. 10 років виправно-трудових таборів - це дрібниця на ті часи.

Караганда, Кемерово, Омська область – етапи трудової діяльності історика вищої кваліфікації. Така ось історія...

1956 року настала, як говорилося в анекдотах, ера пізнього реабілітансу. 11 травня Лев Гумільов визнаний невинним у всіх злочинах йому раніше інкримінованих. Держава навіть видала йому якусь копійку на знак відшкодування несправедливо відібраних років. З грудня 1956 року Л. Н. Гумільов починає працювати у Державному Ермітажі. А з 1960 року починають виходити його книги, присвячені історії кочових народів Центральної Азії і - найголовніше - розробленої ним теорії етногенезу.

Треба сказати, що історія кочових народів – особливо нелегка праця для історика. Важко знайти сліди матеріальної культури племен, що переміщалися великими степовими просторами за своїми стадами. Рідкісними знахідками могли порадувати тільки кургани-могильники. Та ще й свідчення очевидців. Ось раптом нагрянули шалені кочівники, все, що було збудовано, захопили, спалили, людей повели в рабство. Звідки, чому ті чи інші племена раптом збиралися в орди і котилися зі сходу на захід, знищуючи все на своєму шляху? Ні марксистська історія, ні якась інша не давали пояснення питанням, як виникають етноси - великі групи людей, об'єднаних деякими загальними ознаками, причому який завжди об'єктивними.

По теорії Л. Н. Гумільова етнос - як соціальна спільність. Етноси прив'язані до географії певного регіону, до його клімату та його природі. У якийсь момент під впливом природних, у тому числі й космічних сил в рамках вже існуючого етносу виникає група пасіонарів. Пасіонарні особи, якщо не городити наукових термінів, це особи, «зсунуті» на тому, щоб змінити своє життя і життя оточуючих, змінити навколишнє оточення, рватися кудись на край землі за невловимим щастям. Якщо пасіонарії з'являється досить багато, вони збираються до груп і, об'єднані якоюсь спільною метою, створюють новий етнос. У певному сенсі це нагадує відомий біологам феномен виникнення сарани. Звичайні безневинні зелені коники раптом під впливом природних умов(багато біологів вважають, що і космічних факторів теж) об'єднуються і стають стихійним лихом, знищуючи все на своєму шляху.

З допомогою своєї теорії етногенезу Л.Н.Гумільов намагався пояснити закономірності історичного процесу. Його погляди часто суперечили поширеним поглядам в історичній науці. Наприклад, на думку Л. Н. Гумільова взаємини монгольських кочівників і Русі були набагато менш драматичними, ніж це досі прийнято рахувати. Фактично жодного монголо-татарського ярма не було. Це поняття було вигадано майже в 18-му столітті. Степові кочівники, згідно з поглядами Л. Н. Гумільова, були зовсім не дикунами, а дуже високоорганізованими етносами. Не дивно, що пам'ять російського історика вшановують і в Казахстані, і в Татарстані. Він сам говорив про себе: «Я, російська людина, все життя захищаю татар від наклепу…»

Теорія етногенезу Гумільова та інші його теорії викликають різні оцінки, від захоплених до знищувальних. У будь-якому випадку його книги заслуговують на увагу і вдумливе прочитання. Вони написані цікаво і живо, тому читання не буде нудним. У будь-якому випадку, це читання буде корисним, тому що змусить по-новому подивитись, здавалося б, непорушні істини в історії Росії. І зрозуміти, що непорушних істин тут нема.

Він народився в сім'ї поетів Миколи Гумільова та Ганни Ахматової. У дитинстві він виховувався у бабусі у маєтку Слєпнєво Бежецького повіту Тверської губернії. Маленький Лев дуже рідко бачив своїх батьків, вони були зайняті своїми проблемами і рідко приїжджали до Слєпньова – родовий маєток матері Миколи Степановича, Ганни Іванівни Гумільової. Після того, як вибухнула Перша світова війна, і слідом - революція, невеликі посилки та грошові перекази з Санкт-Петербурга в невеликий маєток Слєпнєво, що знаходиться в глибинці Тверської губернії, доходили рідко. Батьки Лева майже туди не виїжджали. Батько Льва – Микола Гумільов, одним із перших у 1914 році пішов на фронт добровольцем, а мати – Ганна Ахматова недолюблювала Слєпнєво, і характеризувала це село так: «Те немальовниче місце: розорані рівними квадратами на горбистій місцевості поля, млина, трясовини, осушення , «воротка», хліба». Але якщо Леву й не вистачало батьківської ласки, то бабуся, Ганна Іванівна, компенсувала цю неуважність сповна. Вона була дуже побожною людиною, з широким кругозором, з дитинства привчала Левушку до того, що світ набагато різноманітніший, ніж здається з першого погляду. Вона пояснювала Леву - те, що ми бачимо на поверхні, насправді має своє коріння, часом таке глибоке, що докопатися до них нелегко, а також «погляд» у небо, в нескінченність. А значить, на будь-яке явище потрібно дивитися під цим ракурсом: коріння, саме дерево та гілки, що тягнуться в нескінченність. «Дитинство своє я пам'ятаю дуже туманно і розумно сказати про нього нічого не можу. Відомо мені тільки, що я був переданий одразу на руки бабусі – Ганні Іванівні Гумільовій, відвезений до Тверської губернії, де у нас був спочатку будинок у селі, а потім ми жили у місті Бежецьку, в якому я й закінчив середню школу. У цей час я захопився історією, і захопився приголомшливо, тому що перечитав усі книги з історії, які були в Бежецьку, і з дитячої молодої пам'яті я дуже багато запам'ятав» - писав Лев Миколайович у своїй автобіографії.

Лев Гумільов з батьками - Н.С.Гумільовим та А.А.Ахматовою.

У 1917 році, після Жовтневої революції, сім'я покинула сільський будинок і переселилася в Бежецьк, де Лев навчався в середній школі до 1929 року. Вже в школі він виявився «білою вороною» і був звинувачений у «академічному куркульстві» за те, що він за своїми знаннями та успіхами вибивався із загального ряду. І в майбутньому діяльність вченого через свою новизну, оригінальність постійно ставила його в таке ж становище.

Лев Гумільов з матір'ю та бабусею, А.І.Гумільовою. Фонтанний Дім, 1927 рік.

Останній клас середньої школи Лев Гумільов закінчив 1930 року в Ленінграді, в середній школі N 67 на Першій Червоноармійській вулиці. Він розповідав: «Коли я повернувся назад до Ленінграда, то я застав картину дуже для мене несприятливу. Для того, щоб закріпитися в Ленінграді, мене залишили в школі ще на один рік, що пішло мені тільки на користь, тому що я вже міг не займатися фізикою, хімією, математикою та іншими речами (які мені були відомі), а займався головним чином історією та спробував вступити на курси німецької мови, що готують до Герценівський інститут ».

Лев Гумільов. 1926 рік.

У 1930 році Лев Гумільов подав заяву до університету, але йому було відмовлено у прийомі через соціальне походження. Того ж року він надійшов чорноробом на службу до трамвайного управління міста «Шляхи та струму». Також він став на облік у біржі праці, яка наступного року направила його працювати в геолого-розвідувальний інститут, відомий тоді як «Інститут неметалевих корисних копалин» Геологічного комітету. У 1931 році у складі геологічної пошукової експедиції Гумільов працював у Саянах колектором, і про цю роботу розповідав: «Я спробував вивчати геологію, але успіху ніякого не мав, тому що ця наука була не мого профілю, але я, тим не менш, на посаді найменшої. молодшого колектора - поїхав до Сибіру, ​​на Байкал, де брав участь в експедиції, і ці місяці, які я там провів, були для мене дуже щасливими, і я захопився польовою роботою».

В 1932 Лев Гумільов влаштувався науково-технічним співробітником в експедицію з вивчення Паміру, організовану Радою з дослідження продуктивних сил. Тут він за своєю ініціативою поза робочим часом захопився вивченням життя земноводних тварин, що не сподобалося начальству, і він був змушений залишити роботу в експедиції. Він надійшов на роботу малярійним розвідником до місцевої малярійної станції радгоспу Догари і посилено займався вивченням таджицько-персидської мови, опановував секрети арабського вязі-листа. Потім уже в університеті самостійно вивчив і перську грамоту. «11 місяців жив у Таджикистані, – згадував Лев Миколайович, – вивчав таджицьку мову. Навчився я говорити там досить бадьоро, швидко, це мені принесло потім велику користь. Після цього, відпрацювавши зиму знову-таки в Геологорозвідувальному інституті, я за скороченням штатів був звільнений і перейшов до Інституту геології на Четвертичну комісію з темою вже мені ближчою - археологічною. Брав участь у Кримській експедиції, яка розкопувала печеру. Це вже було для мене набагато ближче, зрозуміліше та приємніше. Але, на жаль, після того, як ми повернулися, мій начальник експедиції великий археолог Гліб Анатолійович Бонч-Осмоловський був заарештований, посаджений на 3 роки, і я знову опинився без роботи. І тоді я ризикнув і подав заяву до університету».

У 1934 році Лев Гумільов як студент історичного факультету Ленінградського університету слухав курси з історії у В.В.Струве, Е.В.Тарле, С.І.Ковальова та інших світил історичної науки. Гумільов розповідав: «34 рік був легким роком, і тому мене в університет прийняли, причому найважче для мене було дістати довідку про моє соціальне походження. Батько народився в Кронштадті, а Кронштадт було місто закрите, але я знайшовся: пішов у бібліотеку і зробив виписку з Великої радянської енциклопедії, подав її як довідку, і, оскільки це посилання на друковане видання, вона була прийнята, і мене прийняли на історичний факультет . Вступивши на істфак, я охоче займався, тому що мене дуже захопили ті предмети, які там викладалися. І раптом трапилося загальнонародне нещастя, яке вдарило і мені, - загибель Сергія Мироновича Кірова. Після цього в Ленінграді почалася якась фантасмагорія підозрілості, доносів, наклепів і навіть (не боюся цього слова) провокацій».

У 1935 році Лев Гумільов був вперше заарештований разом із тодішнім чоловіком Анни Ахматови Пуніним та кількома однокурсниками. Як не дивно, але звернення Анни Ахматової до Сталіна врятувало Льва Гумільова та заарештованих разом із ним студентів університету «через відсутність складу злочину». Тим не менш, він був виключений з університету і пізніше розповідав: «Найбільше від цього постраждав я, тому що після цього мене вигнали з університету, і я цілу зиму дуже бідував, навіть голодував, тому що Микола Миколайович Пунін забирав собі все мамині пайки (за картками викуповуючи) і відмовлявся мене годувати навіть обідом, заявляючи, що він «не може все місто годувати», тобто показуючи, що я йому зовсім чужа і неприємна людина. Тільки наприкінці 1936 року я відновився завдяки допомозі ректора університету Лазуркіна, який сказав: «Я не дам скалічити життя хлопцеві». Він дозволив мені скласти іспити за 2-й курс, що я зробив екстерном, і вступив на 3-й курс, де із захопленням почав займатися вже не латиною цього разу, а перською мовою, яку я знав як розмовну (після Таджикистану) і навчався тепер грамоті». У цей час Лев Гумільов постійно відвідував Ленінградське відділення Інституту Сходознавства АН СРСР (ЛО ІВАН АН СРСР), де самостійно вивчив друковані джерела з історії давніх тюрків.

У 1937 році Гумільов виступив з доповіддю в ЛВ ІВАН АН СРСР на тему «Питома-лествична система тюрків у VI-VIII століттях», який через 22 роки - у 1959 році побачив світ на сторінках журналу «Радянська етнографія».

На початку 1938 року Лев Гумільов знову був заарештований, будучи студентом ЛДУ, і засуджений до п'яти років. Гумільов розповідав: «Але 1938-го року я був знову заарештований, і цього разу вже слідчий мені заявив, що я заарештований як син свого батька, і він сказав: «Вам любити нас нема за що». Це було абсолютно безглуздо, тому що всі люди, які брали участь у «Таганцевській справі», що мало місце у 1921-му році, до 1936-го вже було заарештовано та розстріляно. Але слідчий капітан Лотишев не зважив на це, і після семи ночей побиття мені було запропоновано підписати протокол, який не я складав і який я навіть не зміг прочитати, будучи дуже побитим. Сам капітан Лотишев потім, за чутками, розстріляли того ж 1938-го року або на початку 1939-го. Суд, трибунал мене та двох студентів, з якими я був ледве знайомий (просто візуально пам'ятав їх за університетом, вони були з іншого факультету), засудили нас за цими липовими документами зі звинуваченням у терористичній діяльності, хоча ніхто з нас не вмів не стріляти, ні на шпагах битися, взагалі жодною зброєю не володів. Далі було ще гірше, бо прокурор тодішній оголосив, що вирок щодо мене надто м'який, а понад 10 років за цією статтею належав розстріл. Коли мені про це повідомили, я це сприйняв якось дуже поверхово, тому що я сидів у камері і дуже хотів курити і більше думав про те, де б закурити, ніж про те, чи залишусь я живим чи ні. Але тут сталася знову дивна обставина: незважаючи на скасування вироку, через тодішню загальну плутанину і неподобство, мене відправили в етап на Біломорський канал. Звідти мене, зрозуміло, повернули для подальшого слідства, але за цей час був знятий і знищений Єжов і розстріляний той самий прокурор, який вимагав для мене скасування за м'якістю. Слідство показало повну відсутність будь-яких злочинних дій, і мене перевели на особливу нараду, яка дала мені лише 5 років, після чого я поїхав до Норильська і працював там спочатку на спільних роботах, потім у геологічному відділі і, нарешті, у хімічній. лабораторії архіваріусом».

Після того, як Лев Гумільов відсидів призначені йому п'ять років, в 1943 він був залишений в Норильську без права виїзду і працював техніком-геологом. У бараку він жив по сусідству з татарами та казахами та вивчив татарську, а також казахську та тюркські мови. Гумільов розповідав: Мені пощастило зробити деякі відкриття: я відкрив велике родовище заліза на Нижній Тунгуску за допомогою магнітометричної зйомки. І тоді я попросив - як на подяку - відпустити мене в армію. Начальство довго ламалося, вагалося, але потім відпустили. Я поїхав добровольцем на фронт і потрапив спочатку до табору «Нерімушка», звідки нас, терміново навчивши протягом 7 днів тримати гвинтівку, ходити в строю та віддавати честь, відправили на фронт у сидячому вагоні. Було дуже холодно, голодно, дуже тяжко. Але коли ми доїхали до Брест-Литовська, знову доля втрутилася: наш ешелон, який йшов першим, завернули на одну станцію назад (не знаю, де вона була) і там почали навчати зенітної артилерії. Навчання тривало 2 тижні. За цей час був прорваний фронт на Віслі, я одержав відразу призначення в зенітну частину і поїхав до неї. Там я трохи від'ївся і, загалом, досить благополучно служив, поки мене не перевели в польову артилерію, про яку я не мав найменшого уявлення. Це було вже у Німеччині. І тут я зробив справді провину, яка цілком зрозуміла. У німців майже в кожному будинку були дуже смачні банки з маринованими вишнями, і в той час, коли наша автомобільна колона йшла на марші та зупинялася, солдати бігали шукати ці вишні. Побіг і я. А в цей час колона рушила, і я опинився один серед Німеччини, щоправда, з карабіном та гранатою в кишені. Три дні я ходив і шукав свою частину. Переконавшись, що я її не знайду, я приєднався до тієї самої артилерії, якою я був навчений – до зенітної. Мене прийняли, допитали, з'ясували, що я нічого поганого не зробив, німців не образив (та й не міг їх образити, їх не було там – вони всі втекли). І в цій частині - полку 1386 р. 31-й дивізії Резерву Головного командування - я закінчив війну, будучи учасником штурму Берліна. На жаль, я потрапив не в найкращу батарею. Командир цієї батареї старший лейтенант Фінкельштейн мене не злюбив і тому позбавляв усіх нагород та заохочень. І навіть коли під містом Тойпіцем я підняв батарею по тривозі, щоб відбити німецьку контратаку, було зроблено вигляд, що я тут ні до чого й контратаки ніякої не було, і за це я не отримав жодної нагороди. Але коли війна скінчилася, і знадобилося описати бойовий досвід дивізії, який було доручено написати нашій бригаді з десяти-дванадцяти тямущих та грамотних офіцерів, сержантів та рядових, командування дивізії знайшло лише мене. І я цей твір написав, за що отримав у вигляді нагороди чисте, свіже обмундирування: гімнастерку та шаровари, а також визволення від нарядів та робіт до демобілізації, яка мала бути через 2 тижні».

У 1945 році Лев Гумільов після загальної демобілізації повернувся до Ленінграда, знову став студентом у ЛДУ, на початку 1946 року екстерном склав 10 іспитів та закінчив університет. За цей же час він склав усі кандидатські іспити і вступив до аспірантури ЛВ ІВАН СРСР.

Влітку 1946 року, будучи аспірантом, Лев Гумільов взяв участь у археологічній експедиції М. І. Артамонова в Поділлі. Гумільов розповідав: «Коли я повернувся, то дізнався, що в цей час мамині вірші не сподобалися товаришу Жданову та Йосипу Віссаріоновичу Сталіну теж, і маму вигнали зі Спілки, і почалися знову чорні дні. Перш ніж начальство схаменулося і вигнало мене, я швидко здав англійська мовата спеціальність (цілком і повністю), причому англійська мова на «четвірку», а спеціальність – на «п'ятірку», та представив кандидатську дисертацію. Але захистити її мені вже не дозволили. Мене вигнали з Інституту сходознавства із мотивуванням: «За невідповідність філологічної підготовки обраної спеціальності», хоча я здав і перську мову теж. Але невідповідність справді була - потрібно дві мови, а я здав п'ять. Проте мене вигнали, і я опинився знову без хліба, без жодної допомоги, без зарплати. На моє щастя, мене взяли на роботу бібліотекарем до божевільного будинку на 5-й лінії до лікарні Балинського. Я там пропрацював півроку, і після цього, згідно з радянськими законами, я мав надати характеристику з останнього місця роботи. А там, тому що я показав свою роботу дуже добре, то мені й дали цілком пристойну характеристику. І я звернувся до ректора нашого університету професора Вознесенського, який, ознайомившись із усією цією справою, дозволив мені захищати кандидатську дисертацію». Таким чином, Лев Гумільов був допущений до захисту дисертації кандидата історичних наук при ЛДУ, що відбулася 28 грудня 1948 року.

Весною 1948 року Лев Гумільов як науковий співробітник взяв участь в археологічній експедиції під керівництвом С.І.Руденко на Алтаї, на розкопці кургану «Пазирик». Після захисту кандидатської дисертації його важко прийняли на роботу науковим співробітником у «Музей етнографії народів СРСР» через відсутність рішення ВАКу. Але рішення він так і не дочекався, тому що 7 листопада 1949 знову заарештований. Гумільов розповідав: «Мене заарештували знову, чомусь привезли з Ленінграда до Москви, в Лефортово, і слідчий майор Бурдін два місяці мене допитував і з'ясував: а) що я недостатньо добре знаю марксизм, щоб його заперечувати, друге - що я не зробив нічого поганого - такого, за що мене можна було переслідувати, третє - що я не маю жодних приводів для засудження, і, по-четверте, він сказав: «Ну й звичаї у вас там!». Після чого його змінили, дали мені інших слідчих, які склали протоколи без моєї участі і передали на Особливу нараду, яка мені цього разу дала вже 10 років. Прокурор, якого мене возили на Луб'янку з Лефортова, пояснив мені, жалівшись над моїм подивом: «Ви небезпечні, бо ви грамотні». Я досі не можу зрозуміти, чому кандидат історичних наук має бути безграмотним? Після цього я був відправлений спочатку до Караганди, звідти наш табір перевели до Междуреченська, який ми й побудували, потім до Києва, де свого часу сидів Достоєвський. Я весь час займався, тому що мені вдалося здобути інвалідність. Я дійсно себе дуже погано і слабко відчував, і лікарі зробили мене інвалідом, і я працював бібліотекарем, а принагідно я займався, писав дуже багато (написав історію хунну за тими матеріалами, які мені надіслали, і половину історії стародавніх тюрок, недописану на волі, теж за тими даними та книжками, які мені надіслали і які були в бібліотеці)».

У 1956 році Лев Миколайович знову повернувся до Ленінграда, де його чекало глибоке розчарування при зустрічі з матір'ю. Ось як про це він писав у своїй автобіографії: «Коли я повернувся, то для мене був великий сюрприз і така несподіванка, яку я й уявити не міг. Мама моя, про зустріч з якою я мріяв весь термін, змінилася настільки, що я її важко дізнався. Змінилася вона і фізіогномічно, і психологічно, і до мене. Вона зустріла мене дуже холодно. Вона відправила мене до Ленінграда, а сама залишилася в Москві, щоб, очевидно, не прописувати мене. Але мене, щоправда, прописали товариші по службі, а потім, коли вона, нарешті, повернулася, то прописала і вона. Я приписую цю зміну впливу її оточення, яке створилося за час моєї відсутності, а саме її новим знайомим та друзям: Зільберману, Ардову та його сім'ї, Еммі Григорівні Герштейн, письменнику Ліпкіну та багатьом іншим, імена яких я навіть тепер не згадаю, але які до мене, звичайно, позитивно не належали. Коли я повернувся назад, то довгий час просто не міг зрозуміти, які ж у мене стосунки з матір'ю? І коли вона приїхала і дізналася, що я таки прописаний і став на чергу на отримання квартири, вона влаштувала мені страшний скандал: «Як ти наважився прописатися?!» Причому мотивів цього не було жодних, вона їх просто не наводила. Але якби я не прописався, то природно, мене могли б вислати з Ленінграда як не прописаного. Але тут їй хтось пояснив, що прописати мене все-таки треба, і через деякий час я вступив на роботу в Ермітаж, куди мене прийняв професор Артамонов, але також, мабуть, долаючи дуже великий опір».

Директор Ермітажу М.І. Артамонов взяв Льва Миколайовича бібліотекарем «на ставку вагітних та хворих». Працюючи там бібліотекарем, Гумільов завершив роботу над докторською дисертацією «Давні тюрки» та захистив її. Після захисту докторської дисертації Гумільова ректор ЛДУ член-кореспондент А.Д.Александров запросив на роботу до Науково-дослідного інституту географії при ЛДУ, де він пропрацював до 1986 року, до виходу на пенсію – спочатку науковцем, потім – старшим науковцем. Перед виходом на пенсію його перевели до провідних наукових співробітників. Крім роботи у НДІ він вів курс лекцій у ЛДУ з «Народознавства». Пізніше Гумільов розповідав: «Мене прийняли не так на історичний факультет, але в географічний в маленький Географо-економічний інститут, який був при факультеті. І це було моє найбільше щастя в житті, тому що географи, на відміну від істориків, і особливо сходознавців, мене не ображали. Щоправда, вони мене й не помічали: ввічливо кланялися і проходили повз, але нічого поганого вони мені так за 25 років і не зробили. І навпаки, стосунки були, зовсім, я сказав би, безхмарні. У цей період я також дуже багато працював: оформив дисертацію до книги «Стародавні тюрки», яку надрукували тому, що треба було заперечувати проти територіальних домагань Китаю, і як така моя книга відіграла вирішальну роль. Китайці мене зрадили анафемі, а від територіальних претензій на Монголію, Середню Азію та Сибір відмовилися. Потім я написав книгу «Пошуки вигаданого царства» про царство пресвітера Іоанна, яке було помилкове, вигадане. Я постарався показати, як в історичних джерелах можна відрізняти правду від брехні, навіть не маючи паралельної версії. Ця книга мала дуже великий резонанс і викликала дуже негативне ставлення лише однієї людини – академіка Бориса Олександровича Рибакова, який написав із цього приводу у «Питаннях історії» статтю на 6 сторінках, де дуже мене зневажав. Мені вдалося відповісти через журнал «Російська література», який видавав Пушкінський будинок, відповісти статтею, де я показав, що на цих 6 сторінках академік, крім трьох принципових помилок, припустився 42 фактичних. І його син потім казав: «Тато ніколи не пробачить Льву Миколайовичу 42 помилки». Після цього мені вдалося написати нову книгу «Хунни в Китаї» та завершити мій цикл історії Центральної Азії у домонгольський період. Дуже важко мені було її друкувати, бо редактор Сходувидаву, якого мені дали, - Кунін такий був - він знущався з мене так, як редактори можуть знущатися, відчуваючи свою повну безпеку. Тим не менш, книга, хоч і скалічена, вийшла, без покажчика, тому що він змінив сторінки і зіпсував навіть складений мною покажчик. Книга була надрукована, і таким чином я закінчив першу частину праць свого життя – білу пляму в історії Внутрішньої Азії між Росією та Китаєм у домонгольський період».

Анна Ахматова та Лев Гумільов.

З 1959 року праці Льва Миколайовича стали друкуватись невеликими тиражами. У умовах він поринув у роботу Ленінградського відділення Всесоюзного географічного товариства. Через збірники товариства йому вдалося випустити ряд своїх робіт, не допущених в офіційні наукові періодичні видання. «Цей останній період мого життя був для мене дуже приємним у науковому відношенні, - писав він - коли я написав свої основні роботи з палеоклімату, з окремих приватних історій Центральної Азії, з етногенезу ...».

На жаль, у побутовому плані ситуація для Лева Миколайовича складалася не дуже сприятливо. Він, як і раніше, тулився в маленькій кімнаті великої комунальної квартири з дванадцятьма сусідами, і, як і раніше, не складалися його стосунки з матір'ю – Ганною Ахматовою. Ось що він писав про ті роки свого життя: «Мати знаходилася під впливом людей, з якими я не мав жодних особистих контактів, і навіть здебільшого не був знайомий, але її вони цікавили значно більше, ніж я, і тому наші стосунки в протягом перших п'яти років після мого повернення незмінно погіршувалися, тому що ми віддалялися один від одного. Поки, нарешті, перед захистом докторської, напередодні дня мого народження у 1961 році, вона не висловила свого категоричного небажання, щоб я став доктором історичних наук і вигнала мене з дому. Це був для мене дуже сильний удар, від якого я захворів і одужав насилу. Проте, у мене вистачило витримки та сил для того, щоб добре захистити докторську дисертацію та продовжувати свою наукову роботу. Останні 5 років її життя я не зустрічався з матір'ю. Саме за ці останні 5 років, коли я її не бачив, вона написала дивну поему, яка називається «Реквієм». Реквієм російською означає панахида. Панахиду за живою людиною вважається, згідно з нашими давніми звичаями, служити грішно, але служать її лише в тому випадку, коли хочуть, щоб той, за ким служать панахиду, повернувся до того, хто її служить. Це було свого роду чаклунство, про яке, мабуть, мати не знала, але якось успадкувала це як давньоруську традицію. У всякому разі, для мене ця поема була цілковитою несподіванкою, і до мене вона, власне, жодного стосунку не мала, бо навіщо служити панахиду за людиною, якій можна зателефонувати. П'ять років, які я не бачився з матір'ю і не знав про те, як вона живе (так само як вона не знала, як я живу, і не хотіла, мабуть, цього знати), скінчилися її смертю, для мене зовсім несподіваною. Я виконав свій обов'язок: поховав її за нашими російськими звичаями, спорудив пам'ятник на ті гроші, які лишилися мені у спадок від неї на книжці, доповівши ті, що були у мене – гонорар за книжку «Хунну».

Похорон Анни Ахматової 10 березня 1966 року. З матір'ю прощається Лев Гумільов, ліворуч – поети Євген Рейн та Арсеній Тарковський, крайній праворуч – Йосип Бродський.

У 1974 році Гумільов захистив другу докторську дисертацію, цього разу з географічних наук, яку ВАК не затвердив через те, що «вона вища за докторську, тому й не докторська». Ця робота, відома під назвою «Етногенез та біосфера Землі», через 15 років 1989 року вийшла окремою книгою і була розкуплена протягом одного-двох днів зі складу видавництва ЛДУ. Заслуги Льва Гумільова, як у галузі наукових досліджень, так і в педагогічній діяльності завзято ігнорувалися. Це було однією з причин того, що Гумільов не був удостоєний навіть звання професора, і будь-яких урядових нагород чи почесних звань. Але, незважаючи на всі ці неприємності, Лев Миколайович з величезним задоволенням виступав з лекціями перед студентами і перед звичайними слухачами. Його лекції з етногенезу мали незмінний успіх. Гумільов розповідав: «Зазвичай студенти часто змиваються з лекцій (це не секрет, про це часто ставилося питання на Вченій раді: як їх треба записувати та примушувати до відвідування). З моїх лекцій студенти перестали змиватись після другої чи третьої лекції. Після цього стали ходити співробітники інституту та слухати, що я читаю. Після цього, коли я вже став викладати курс докладніше і відпрацював його в ряді попередніх лекцій, до мене стали ходити вільні слухачі з усього Ленінграда. І нарешті, скінчилося тим, що мене викликали в Новосибірськ до Академмістечка, де я прочитав спеціальний скорочений курс і мав великий успіх: народ приїжджав навіть із самого Новосибірська до Академмістечка (це година їзди на автобусі). Народу було так багато, що двері замикали, але оскільки там в Академмістечку всі переважно «технарі», то вони досить швидко вміли відчинити цей замок і проходили до приміщення. У зал пускали тільки по квитках, але там були дві двері - в одну впускали, інші були зачинені. Так, увійшов підходив до зачинених дверей, під них підсовував квиток, його товариш брав і знову проходив. Чим я пояснюю успіх своїх лекцій? Не своїми лекторськими здібностями - я картовий, не декламацією і не багатьма подробицями, які я справді знаю з історії і які включав у лекції, щоб легше було слухати та сприймати, а тією основною ідеєю, яку я проводив у цих лекціях. Ідея ця полягала в синтезі природничих та гуманітарних наук, тобто я підняв історію до рівня природничих наук, досліджуваних спостереженням та перевіряються тими способами, які у нас прийняті у добре розвинених природничих науках – фізиці, біології, геології та інших науках. Основна ідея така: етнос відрізняється від суспільства та від суспільної формації тим, що він існує паралельно суспільству, незалежно від тих формацій, які воно переживає і лише корелює з ними, взаємодіє у тих чи інших випадках. Причиною утворення етносу вважаю особливу флуктуацію біохімічної енергії живої речовини, відкриту Вернадським, і подальший ентропійний процес, тобто процес загасання поштовху від впливу навколишнього середовища. Кожен поштовх рано чи пізно має загаснути. Таким чином, історичний процес видається мені не у вигляді прямої лінії, а у вигляді пучка різнокольорових ниток, переплетених між собою. Вони взаємодіють один з одним у різний спосіб. Іноді вони бувають компліментарними, тобто симпатизують один одному, іноді, навпаки, ця симпатія виключається, іноді це йде нейтрально. Кожен етнос розвивається як будь-яка система: через фазу підйому до акматичної фазі, тобто. фазі найбільшого енергетичного напруження, потім йде досить різкий спад, який виходить плавно на пряму - інерційну фазу розвитку, і як такий він потім поступово згасає, змінюючись іншими етносами . До соціальних співвідношень, наприклад до формацій, це не має прямого взаємини, а є ніби фоном, на якому розвивається соціальне життя . Ця енергія живої речовини біосфери всім відома, всі її бачать, хоча відзначив її значення я перший, і зробив я це, розмірковуючи у тюремних умовах над проблемами історії. Я виявив, що деякі люди більшою чи меншою мірою мають потяг до жертовності, потяг до вірності своїм ідеалам (під ідеалом я розумію далекий прогноз). Ці люди більшою чи меншою мірою прагнуть здійснення того, що для них є дорожчим, ніж особисте щастя і особисте життя. Цих людей я назвав пасіонаріями, а якість це я назвав пасіонарністю. Це не теорія «героя та натовпу». Справа в тому, що ці пасіонарії перебувають у всіх шарах того чи іншого етнічного чи суспільного колективу, але їхня кількість плавно знижується з часом. Але цілі вони іноді бувають єдині - правильні, підказані потрібної у разі домінантою поведінки, а іншому разі - суперечать їм. Оскільки це енергія, вона від цього не змінюється, вона просто показує ступінь їх (пасіонарів) активності. Ця концепція дозволила мені визначити, чому виникають підйоми та спади народів: підйоми, коли кількість таких людей збільшується, спади – коли вона зменшується. Є посередині оптимальний рівень, коли цих пасіонарів стільки, скільки потрібно для виконання спільних завдань держави, чи нації, чи класу, а решта працюють і беруть участь у русі разом із ними. Ця теорія категорично суперечить расової теорії, яка передбачає наявність вроджених якостей, властивих тим чи іншим народам за весь час існування людства, і «теорії героя та натовпу». Але герой може вести її лише тоді, коли в натовпі він зустрічає відгук у людей менш пасіонарних, але теж пасіонарних. Щодо історії ця теорія виправдала себе. І саме для того, щоб зрозуміти, як виникли і загинули Стародавній Рим, Стародавній Китай або Арабський халіфат, до мене й ходили люди. Що стосується застосування цього в сучасності, то це може зробити будь-яка людина, яка має достатню компетенцію в галузі нової історії, і усвідомити, які перспективи є, скажімо, у Західного світу, у Китаю, у Японії та у нашої батьківщини Росії. Справа в тому, що до цього я приєднав географічний момент - жорсткий зв'язок людського колективу з ландшафтом, тобто поняття "Батьківщина", і згодом, тобто поняття "Батьківщина". Це як би два параметри, які, перехрещуючись, дають потрібну точку, фокус, що характеризує етнос. Щодо нашої сучасності, я скажу, що, за моєю концепцією, перевага пасіонарної напруги стоїть на боці Радянського Союзуі братських народів, що входять до нього, які створили систему, щодо Західної Європи молоду, і тому мають більше перспектив для того, щоб встояти в тій боротьбі, яка час від часу з XIII століття виникала і, мабуть, виникатиме і далі. Але про майбутнє я говорити, звісно, ​​не можу...».

Непростою ситуацією виявилася історія зі спадщиною Ганни Ахматової, за яку Льву Миколайовичу довелося судитися три роки, витративши чимало сил та здоров'я. Лев Гумільов розповідав: «Після смерті моєї матері зайшло питання про її спадщину. Єдиним спадкоємцем був визнаний я, проте, все майно моєї матері, як речі, так і те, що дорого для всього Радянського Союзу - її чернетки, було захоплене її сусідкою Пуніною (за чоловіком Рубінштейном) і присвоєно нею собі. Так як я звернувся в Пушкінський будинок і запропонував прийняти на зберігання в архів усю літературну спадщину моєї матері, то Пушкінський будинок подав до суду, від якого чомусь досить швидко відійшов, надавши суд мені особисто, як скривдженій людині. Три роки тривав цей процес, причому захоплення Пуніною цього майна та продаж, або, вірніше, розпродаж його в різні радянські установи (далеко не повністю, частина вона залишила собі), він викликав засудження у Ленінградському міському суді, який ухвалив, що гроші отримані Пуніною незаконно. Але чомусь Верховний СудРРФСР, суддя Пестріков, оголосив, що суд вважає, що все вкрадене подаровано, і ухвалив, що я жодного відношення до спадщини своєї матері не маю, тому що вона все подарувала Пуніній, незважаючи на те, що не тільки документа на це не було, але й сама Пуніна цього не стверджувала. Це справило на мене дуже тяжке враження і значно вплинуло на мою роботу щодо її ефективності».

У 1967 році доля подарувала Льву Миколайовичу знайомство з художником-графіком із Москви Наталією Вікторівною Симоновською. Вона була відомим художником-графіком, членом МОСХу, але залишила затишний побут у Москві та розділила зі Львом Гумільовим двадцять п'ять років цькування, стеження та замовчування його праць. І всі ці роки була поруч, жила його миром, між його справжніми та уявними друзями, істинними та псевдоучениками, «спостерігачами» і просто цікавими. Годувала і напувала всіх, хто приходить до Льва Миколайовича. Засмучувалася, коли зраджували учні, коли не друкували і спотворювали правками книги чоловіка. Вона була не тільки дружиною та другом, а й соратником. В інтерв'ю вона розповідала: «Ми познайомилися зі Львом Миколайовичем у 1969 році. Наше життя почалося в страшному «клопнику» - кумуналці, яких вже немає навіть у Петербурзі. Ми разом прожили щасливе життя. Це не суперечить тому, що я написала: щасливу – і трагічну. Так, його все життя турбувала і манила істина. Історична – і він подався на пошуки її, написавши багато книг. І людська – тому що він віруючий і дуже богословськи обдарований чоловік, розумів, що людина схильна до впливу пристрастей і спокуси диявола, але що Божественне в ньому має перемагати».

Лев Гумільов на прогулянці із дружиною Наталією Вікторівною.

Наприкінці життя Лев Миколайович писав у своєму Автонекролозі: «Єдине моє бажання в житті (а я зараз уже старий, мені скоро 75 років) – це побачити мої роботи надрукованими без упередженості, із суворою цензурною перевіркою та обговореними науковою громадськістю без упередженості, без втручання окремих інтересів тих чи інших впливових людей чи тих дурних, які належать до науки негаразд, як я, тобто використовують її для своїх особистих інтересів. Вони можуть відірватися від цього і обговорити проблеми правильно - вони достатньо для цього кваліфіковані. Почути їхні неупереджені відгуки і навіть заперечення – це останнє, що я хотів би у своєму житті. Зрозуміло, обговорення є доцільним у моїй присутності, за процедурою захисту, коли я відповідаю кожному з виступаючих, і при лояльному відношенні присутніх та президії. Тоді я впевнений, що ті 160 моїх статей та 8 книг загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів отримають належну оцінку та послужать на користь науці нашої Вітчизни та її подальшому процвітанню».

Льва Миколайовича Гумільова лише умовно можна назвати істориком. Він - автор глибоких, новаторських досліджень з історії кочівників Серединної та Центральної Азії в період з III століття до нашої ери до XV століття нашої ери, історичної географії - зміни клімату та ландшафту того ж регіону за той же період, творець теорії етногенезу, автор проблем палеоетнографії Середню Азію, історію тибетських і памирських народів у I тисячолітті нашої ери. У його працях велика увага була приділена проблемі Стародавньої Русі та Великого Степу, що висвітлювалася з нових позицій.

На жаль, із поетичною спадщиною Лева Миколайовича широка публіка познайомилася лише недавно. І це - не дивно, тому що поетичною творчістю Гумільов займався лише в молодості – у 1930-ті роки і пізніше, у Норильському таборі, у 1940-ті роки. Вадим Кожинов писав: «Кілька опублікованих віршів останніми роками його (Л.Н.Гумільова) не поступаються за своєю художньою силою поезії його прославлених батьків» - тобто класиків російської літератури Миколи Гумільова та Ганни Ахматової.

Гойдається стара пам'ять
У просторі річкових ліхтарів
Стекає Неве хутро камінням,
Лежить біля залізних дверей.

Але у вуличний камінь кривавий
Увірвалися вогні з підків
І випалили в ньому літопис слави
Навіки минулих століть.

Цей кам'яний шифр розбираючи
І сенс дізнаючись у слідах,
Подумай, що доля свята
І найкраща – пам'ять у віках.

1936 рік.

Один із його віршів «Пошуки Евридики» було включено в антологію російської поезії XX століття «Строфи століття» за редакцією Євгена Євтушенка.

ПОШУКИ ЕВРИДИКИ

Ліричні мемуари

Вступ.

Горіли ліхтарі, але час зникав,
У широкій вулиці губився коридор,
З вузького вікна ловив мій жадібний погляд
Безсонну метушню вокзалу.
Востаннє тоді в обличчя дихнула мені
Моя опальна столиця.
Все переплуталося: будинки, трамваї, особи
І імператор на коні.
Але все здавалося мені: розлука можна виправити.
Мигнули ліхтарі, і час став раптом
Величезним і порожнім, і вирвалося з рук,
І покотилося геть - далеко, повз,
Туди, де в темряві зникли голоси,
Алеї лип, полів борозни.
І про зникнення мені там говорили зірки,
Сузір'я Змія та сузір'я Пса.
Я думав про одне серед цієї вічної ночі,
Серед цих чорних зірок, серед цих чорних гір
Як милі ліхтарі знову побачити очі,
Почути знову людську, не зоряну розмову.
Я був один під вічною завірюхою -
Лише з тієї самої наодинці,
Що століття була моєю подругою,
І лише вона сказала мені:
“Навіщо вам працювати та поранитися
Безплідно, серед темряви?
Сьогодні твоя безприданниця
Додому схотіла, як ти.
Там марить сузір'ями червоними
На вікнах захід, що пішов.
Там вітер бреде над каналами
І з моря несе аромат.
У воді, під горбатими мостами,
Як змії пливуть ліхтарі,
З драконами схожі на крилаті
На здиблених конях царі”.
І серце, як раніше, дурманиться,
І життя веселе та легке.
Зі мною моя безприданниця -
Доля, і душа, і туга.

1936 рік.

Список таких авторитетних відгуків можна було б продовжити. Щоправда, сам Лев Миколайович не дуже цінував свій поетичний талант, а може, й не хотів, щоб його порівнювали з його батьками. Тому значна частина його творчої спадщини виявилася втраченою. Але наприкінці свого життя Лев Миколайович повернувся до цієї сторони своєї творчості і навіть замислювався опублікувати дещо зі своїх поетичних творів. Маючи феноменальну пам'ять, Гумільов відновив їх, розташувавши по циклах. Але виконати цей задум він не встиг, і за його життя були опубліковані лише дві поеми і кілька віршів, та й то - в малотиражних, практично недоступних для широкого читача збірниках. До 90-річчя від дня народження Льва Гумільова в Москві вийшла збірка «Щоб свічка не згасла», до якої вперше поряд із культурологічними статтями та есе увійшла більша частина його поетичних творів. Однак жодного повного зібрання його літературних творів так і не з'явилося, хоча він був чудовим знавцем російської літератури взагалі, і поезії - зокрема. Недарма він сам себе одного разу назвав «останнім сином Срібного віку». Лев Гумільов чимало займався також і віршованими перекладами, переважно, з мов Сходу. Це була робота, яку він робив, головним чином, для заробітку, проте ставився до неї дуже серйозно. Свого часу його переклади заслужили на похвальні відгуки деяких відомих поетів. Але вони також були надруковані в малотиражних збірниках і тому не дуже доступні для широкої аудиторії.

1990 року Лев Гумільов переніс інсульт, але продовжував працювати. Серце Лева Миколайовича зупинилося 15 червня 1992 року.

Лев Гумільов був похований на Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Після смерті чоловіка Наталія Вікторівна дбала про увічнення його імені та розвиток ідей, увійшла до опікунської ради Фонду Льва Миколайовича Гумільова. Турбуючись про наукове продовження етнологічних досліджень, брала участь, поки що дозволяло здоров'я, у проведенні Гумільовських читань, що регулярно влаштовуються Фондом у Санкт-Петербурзькому державному університеті. Вона встигла залишити спогади про життя зі Львом Миколайовичем. Ставши спадкоємицею авторських прав на праці Гумільова, вона опинилася у непростій ситуації з виданням його праць. Ідеї ​​Гумільова, за його життя замовчувані, після смерті стало можливим обернути на гроші, і використовувати у політичних іграх. Інтереси багатьох людей перетнулися на його рукописах, Наталя Вікторівна та учні Гумільова опинилися в центрі цих конфліктів. Результатом стали численні неакадемічні видання вченого. І - зневага до його пам'яті. Досить сказати, що пам'ятник на цвинтарі та меморіальну дошку на будинку, де він жив, встановили благодійники (мерія Санкт-Петербурга та постпредство Татарстану до СПб). Наталія Вікторівна передала квартиру Льва Миколайовича місту для організації у ній не просто музею, а й наукового центру. Вона мріяла, щоб ідеї чоловіка жили та працювали для нашої багатонаціональної країни. Проте поки що наукового центру немає, а є філія при Музеї Анни Ахматової, і є небезпека, що наукові праці Лева Гумільова загубляться під вантажем поетичної спадщини великої матері. І для нащадків не буде вченого Лева Гумільова, а лише герой «Реквієму»...

4 вересня 2004 року Наталія Вікторівна померла на 85-му році життя, і урна з її прахом була похована поряд із могилою її чоловіка.

У серпні 2005 року в Казані Леву Гумільову було поставлено пам'ятник. З ініціативи президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва в 1996 році в казахській столиці Астані ім'ям Гумільова був названий один із провідних вишів країни, Євразійський Національний університет імені Льва Гумільова. У 2002 році у стінах університету було створено кабінет-музей Лева Гумільова. Також ім'я Льва Гумільова носить середня школа №5 міста Бежецька Тверської області.

Бежецьк. Микола Гумільов, Ганна Ахматова та Лев Гумільов.

Про Лева Гумільова було знято документальний фільм «Подолання хаосу».

Ваша браузер не підтримує відео/аудіо tag.

Текст підготувала Тетяна Халіна

Використані матеріали:

Матеріали сайту www.levgumilev.spbu.ru
Л.Н.Гумільов «Автонекролог»
Матеріали сайту www.gumilevica.kulichki.net
Матеріали сайту www.kulichki.com
Лур'є Я.С. Стародавня Русь у творах Льва Гумільова. Науково-просвітницький журнал "Скепсис". Опубліковано в журналі «Зірка», 1994
Сергій Іванов "Лев Гумільов як феномен пасіонарності" - Недоторканний запас. – 1998. – № 1.

Лев Миколайович Гумільов (1912-1992) – російський учений, історик-етнолог (лікар історичних та географічних наук), поет, перекладач з фарсі. Засновник пасіонарної теорії етногенезу.

У 1930 році намагався вступити до Ленінградський університетале не був допущений до іспитів як "син ворога народу". Брав участь у кількох геологічних експедиціях у Саяни та на Памір.

У 1934 році все ж таки зумів вступити до університету на східне відділення, але через рік був заарештований за "недонесення" - і вийшов з в'язниці лише після неодноразових звернень А. А. Ахматової в різні інстанції.

В університеті Гумільова відновили у 1937 році, а через рік знову заарештували, дали п'ять років у колонії суворого режиму та відправили будувати Біломоро-Балтійський канал, звідки його невдовзі перевели до Норильського ГУЛАГу.

У 1943 році, після закінчення терміну, Гумільов намагався піти на фронт, але потрапив до армії лише в 1944 році і опинився у штрафбаті, у складі якого брав Берлін.

В 1946 захистив диплом і вступив до аспірантури, а в 1948 був знову заарештований за "підривну діяльність" і засуджений до десяти років в'язниці; 1956 року справа була закрита "за недоведеністю доказів", Гумільов повернувся до Ленінграда і через кілька років захистив докторську дисертацію, 1967 року опубліковану під назвою "Давні тюрки".

З 1956 року і до відходу на пенсію (1986) він читав лекції на географічному факультеті університету.

У 1974 році захистив другу докторську дисертацію ("Етногенез та біосфера Землі).

Офіційною радянською наукою ідеї Гумільова відкидалися, його заборонялися до видання. Визнання настало лише з "перебудовою", плодів якої Гумільов уже не побачив.

Він помер у 1992 році і був похований у Олександро-Невській лаврі.

Книги (13)

Стародавні тюрки

«Стародавні тюрки» - знаменита робота геніального російського історика, географа та мислителя Льва Миколайовича Гумільова, присвячена порівняно маловивченому періоду світової історії VI-VIII ст. н.е., що збігся з утворенням та розквітом Великого тюркського каганату. Здійснений автором аналіз етнічних, політичних та релігійних аспектів буття цієї держави представлений у властивій автору захоплюючій та образній манері оповіді.

Історія народу хунну

"Історія народу хунну" Льва Гумільова - одна з найзначніших робіт цього найбільшого російського вченого.

Ви запитаєте, хто вони такі, "народ хунну"? Так називали себе ті, кого в європейській історичній традиції прийнято називати гунами, кочовий народ, який збагатив генофонд чи не кожної європейської та азіатської нації.

Найбільшого із завойовників «епохи переселення народів» - царя гунів Аттілу - пам'ятають усі. Але якими були інші великі полководці народу хунну, які вогнем і мечем підкоряли все нові й нові країни? Якими були життя, культура та мистецтво гунів? Яку долю дала їм Історія? Ось лише деякі питання, відповіді на які ви отримаєте в цій книзі.

Пошуки вигаданого царства

Книга Лева Гумільова «Пошуки вигаданого царства» - одна з найвідоміших і найяскравіших робіт видатного історика та географа.

У цій книзі Л. Н. Гумільов захоплююче, емоційно і дуже докладно розповідає про життя народів Центральної Азії IX – XIII століть, а також досліджує два найменш вивчені історичні періоди нашого минулого: Київську Русь та утворення нової російської держави в Московії.

Чи могло стати реальністю царство пресвітера Іоанна і як змінився б хід всесвітньої історії, якби воно виникло внаслідок поразки Чингісхана?

Роботи з історії Тибету

Велич і падіння Стародавнього Тибету
Дві традиції давньотибетської картографії
Досвід розбору тибетської піктографії
Бон (Древня релігія Тибету)
Давньомонгольська релігія
Країна Шамбала у легенді та в історії
Легенда і дійсність у давньої історіїТибету
Етнічна історія Тибету в І тисячолітті н.е.

Роботи з Хазарії

Зигзаг історії
Сусіди хозар
Вибір віри
Хазарія та Каспій
Відкриття Хазарії
Хазарська Атлантида
Оповідь про хазарську данину
Пам'ятники хозарської культури у дельті Волги
Хазарське поховання та місце, де стояв Ітіль
Трагедія на Каспії у X ст. та Повість временних літ

Тисячоліття навколо Каспію

Книга видатного вітчизняного історика і географа Л. Н. Гумільова є доповненням до теоретичного трактату «Етногенез та біосфера Землі» і є глибоким етнологічним дослідженням ойкумени Євразії за період у 1500 років.

Автор розкриває перед читачами маловідомі сторінки історії безлічі етносів (хуннів, тюркютів, уйгурів, хозар, кипчаків, половців та ін.), які послідовно змінювали один одного на просторах Великого степу з III ст. до зв. е. по XII ст. н. е.

Хунни у Китаї

Книга "Хунни в Китаї" (Три століття війни Китаю зі степовими народами. III-VI ст.) присвячена складному періоду в історії Китаю та кочових народів Азії. Автор розглядає у нерозривному зв'язку історичні та етнографічні процеси, підкреслюючи важливу роль, яку відіграли кочові народи, що протидіяли китайській експансії.

Чорна легенда. Друзі та недруги Великого степу

У цей збірник включені роботи Л. Н. Гумільова, присвячені одній з найбільш гострих історичних проблем - проблемі упередженого ставлення до народів Великого степу, про які склалося уявлення як про диких, жорстоких і відсталих.

У книзі розкривається історичне коріння цього міфу, названого Л. Н. Гумільовим «чорною легендою», розвінчуються перебільшені уявлення про жахіття татаро-монгольського ярма на Русі, показані справжні взаємини Русі та Орди та їх наслідки. Об'єктивному читачеві стануть зрозумілі і витоки європейської русофобії, фразою, що виражається: «Пошкреб російського - і знайдеш татарина».

Етногенез та біосфера Землі

Книга присвячена проблемі виникнення етносів Землі та його взаємовідносинам із Землею, із природою.

Автор не повертається до середньовічних поглядів, а на основі біогенетичних досліджень природи етносів, природи етногенезу описує природничо механізм виникнення і функціонування народів Землі.

Гумільов досліджує одну з найгарячіших тем 1960-1980 років. - динаміку руху народів та етносів, які у пошуках своєї історичної ніші вступають у конфлікт з навколишнім середовищем.

Це свого роду енциклопедія відомостей з історії, географії, етнології народів, які сьогодні грають вирішальну роль розвитку людства.

Стародавня Русь та Великий степ

Книга присвячена одній із найскладніших і заплутаних проблем вітчизняної історії- питання взаємовідносин Стародавньої Русі та кочівників Великого степу протягом усього Середньовіччя.
Захоплююча та емоційна, написана бездоганною мовою, ця робота стала блискучою спробою реконструкції докладної та цілісної картини історії Євразії у XI-XIV століттях.

Кінець і знову початок: Популярні лекції з народознавства

"Кінець і знову початок" - одна з найпопулярніших книг геніального російського історика, географа та мислителя Льва Миколайовича Гумільова. Книга є цикл лекцій з народознавства, прочитаних автором в 1980-і роки перед аудиторіями Москви і С.-Петербурга (Ленінграда).

Положення унікальної теорії пасіонарності, створеної вченим, представлені у цікавій формі та проілюстровані прикладами з життя народів античності та середньовіччя. Особливу увагуприділено видатним стратегам і олігархам (тобто пасіонаріям), чиї дії докорінно змінювали самий хід Історії.

Від Русі до Росії. Нариси етнічної історії

Ця остання робота, підготовлена ​​Л.М.Гумільовим до друку, – результат глибокого, багатостороннього вивчення автором етнічної історії нашої країни. Книга фактично продовжує і доповнює його попереднє дослідження "Давня Русь та Великий степ". Як і всі праці цього вченого, книга "Від Русі до Росії: нариси етнічної історії" містить колосальний обсяг фактичного матеріалу, аналіз якого дозволив автору зробити серйозні наукові узагальнення, по-новому подивитись, начебто, відомі факти історичної географії.
Нариси подій написані цікаво, навіть захоплююче, "експериментальним" стилем, оскільки, за словами Л. Н. Гумільова, його завдання полягало в тому, щоб читачі "усвідомили зміст роботи і не покинули книгу, не дочитавши".

Відкриття Хазарії

«Відкриття Хазарії» – відома книга Льва Миколайовича Гумільова, в якій досліджується історія зародження, розквіту та загадкового зникнення з карти Євразії могутнього сусіда та суперника Стародавньої Русі – Хазарського каганату.

У додатках представлені: есе «Зигзаг історії» (1987), а також статті «Сказання про хазарську данину» (1974) та «Трагедія на Каспії в X столітті» та «Повість временних літ» (1988), близькі за тематикою до досліджуваної проблеми .

На сина двох напрочуд талановитих поетів минулого століття, всупереч постулату, природа не відпочила. Незважаючи на 4 арешти та 14 років, вкрадених сталінськими таборами, Лев Гумільов залишив яскравий слід у російській культурі та науці. Філософ, історик, географ, археолог і вчений-сходознавець, що висунув знамениту теорію пасіонарності, заповів нащадкам величезну наукову спадщину. А ще він складав вірші та поеми, знаючи шість мов, переклав кілька сотень чужих творів.

Дитинство і юність

Єдиний син народився восени 1912 року на Василівському острові, в пологовому притулку імператриці. Немовляти батьки привезли до Царського Села і незабаром хрестили у Катерининському соборі.

З перших днів життя син двох поетів опинився під опікою бабусі, матері Миколи Гумільова. Дитина не змінила звичний перебіг життя батьків, вони з легкістю довірили виховання і всі турботи про хлопчика Ганну Іванівну Гумільову. Згодом Лев Миколайович напише, що маму та батька в дитинстві майже не бачив, їх замінила бабуся.

До 5 років хлопчик ріс у Слєпньові, бабусиному маєтку, що розташовувався в Бежецькому повіті Тверської губернії. Але у революційному 1917-му Гумільова, побоюючись селянського погрому, покинула родове гніздо. Взявши бібліотеку та частину меблів, жінка з онуком перебралася до Бежецька.

У 1918 році батьки розлучилися. Влітку того ж року Ганна Іванівна з Левушкою переїхала до сина до Петрограда. Рік хлопчик спілкувався з батьком, супроводжував Миколу Степановича у літературних справах, гостював у матері. У батьків незабаром після розставання утворилися нові сім'ї: Гумільов одружився з Анною Енгельгардт, 1919-го у них народилася донька Олена. Ахматова жила з ассиріологом Володимиром Шилейком.

Влітку 1919-го бабуся з новою невісткою та дітьми поїхала до Бежецька. Микола Гумільов зрідка відвідував сім'ю. У 1921 році Лев дізнався про смерть батька.

У Бежецьку пройшла юність Лева Гумільова. До 17 років він змінив 3 школи. Відносини з однолітками у хлопчика не складалися. За спогадами однокласників, Льова тримався особняком. Піонерія та комсомол обійшли його стороною, що й не дивно: у першій школі «сина класово чужого елемента» залишили без підручників, які належали учням.

Бабуся перевела онука в другу школу, залізничну, де викладала Ганна Сверчкова, подруга та добрий янгол сім'ї. Лев Гумільов потоваришував із учителем літератури Олександром Переслегіним, з яким листувався до його смерті.

У третій школі, яку називали 1-а радянська, розкрилися літературні здібності Гумільова. Юнак писав статті та оповідання у шкільну газету, отримавши за один з них премію. Лев став постійним відвідувачем міської бібліотеки, де виступав із літературними доповідями. У ці роки почалася творча біографіяпетербуржця, з'явилися перші «екзотичні» вірші, в яких юнак наслідував батька.

Мама навідалася до Бежецька до сина двічі: у 1921 році, на Різдво, і через 4 роки, влітку. Щомісяця вона посилала 25 рублів, які допомагали сім'ї вижити, але ось віршовані експерименти сина жорстко присікала.

Закінчивши школу 1930-го, Лев приїхав до Ленінграда, до матері, яка на той момент жила з Миколою Пуніним. У місті на Неві юнак повторно закінчив випускний клас та підготувався до вступу до Герценівський інститут. Але заяву у Гумільова не ухвалили через дворянський походження.

вітчим Микола Пунін влаштував Гумільова чорноробом на завод. Звідти Лев перейшов у трамвайне депо та став на облік трудової біржі, звідки його направили на курси, де готували геологічні експедиції. У роки індустріалізації експедиції організовували у величезній кількості, через брак співробітників їх походження не приглядалися. Так Лев Гумільов у 1931 році вперше вирушив у подорож Прибайкаллю.

Спадщина

За підрахунками біографів, Лев Гумільов побував у експедиціях 21 раз. У поїздках він заробляв гроші і відчував себе самостійним, незалежним від матері та Пуніна, з якими склалися непрості стосунки.

У 1932 році Лев вирушив в 11-місячну експедицію до Таджикистану. Після конфлікту з начальником експедиції (Гумільова звинуватили у порушенні дисципліни – у неробочий час взявся вивчати земноводних) влаштувався радгосп: за мірками 1930-х тут добре платили і годували. Спілкуючись із дехканами, Лев Гумільов вивчив таджицьку мову.

Після повернення додому 1933-го взявся перекладати поезію авторів союзних республік, що приносило йому скромний заробіток. У грудні того ж року літератора вперше заарештували, протримавши ув'язнення 9 днів, але не допитували і не звинувачували.

У 1935 році син двох ненавидимих ​​владою класиків вступив до університету північної столиці, обравши факультет історії. Викладацький склад вузу майорів метрами: у ЛДУ працював єгиптолог Василь Струве, знавець античності Соломон Лур'є, китаєзнавець Микола Кюнер, якого студент невдовзі назвав наставником та вчителем.

Гумільов виявився на голову вище за однокурсників і викликав у викладачів захоплення глибокими знаннями та ерудицією. Але надовго залишати на волі сина розстріляного «ворога народу» та поетеси, яка не бажала оспівувати радянський лад, влада не хотіла. Того ж таки 1935-го його заарештували вдруге. До звернулася Ганна Ахматова, попросивши відпустити найдорожчих людей (одночасно із Гумільовим забрали Пуніна).

Обох відпустили на вимогу Сталіна, але Лева відрахували з університету. Для молодого чоловіка відрахування стало катастрофою: стипендія та хлібна надбавка становили 120 рублів – чимала на ті часи сума, що дозволяла винаймати житло і не голодувати. Влітку 1936-го Лев вирушив в експедицію Доном, на розкопки хозарського городища. У жовтні на величезну радість студента його відновили в університеті.

Щастя тривало недовго: у березні 1938 року Льва Гумільова заарештували втретє, давши йому 5 років норильських таборів. У таборі історик продовжував писати дисертацію, але без джерел завершити не зміг. Натомість із колом спілкування Гумільову пощастило: серед ув'язнених був колір інтелігенції.

1944 року він попросився на фронт. Після двох місяців навчання потрапив до резервного зенітного полку. Демобілізувавшись, повернувся до міста на Неві та закінчив навчання на істфаку. Наприкінці 1940-х захистився, але кандидатського ступеня так і не отримав. 1949-го Гумільову присудили 10 років таборів, запозичивши звинувачення з попередньої справи. Покарання історик відбував у Казахстані та Сибіру.

Звільнення та реабілітація трапилися 1956-го. Після 6 років роботи в Ермітажі Лева Гумільова взяли до штату НДІ при факультеті географії ЛДУ, де він працював до 1987-го. Звідси вийшов на пенсію. 1961 року вчений захистив докторську дисертацію з історії, а 1974-го – з географії (науковий ступінь не затвердив ВАК).

У 1960-х Гумільов взявся втілювати на папері осмислену в ув'язненні пасіонарну теорію етногенезу, поставивши за мету пояснити циклічність і закономірність історії. Імениті колеги розкритикували теорію, назвавши її лженауковою.

Не переконала більшість істориків того часу і головна праця Льва Гумільова, названа «Етногенез і біосфера Землі». Дослідник дотримувався думки, що росіяни – нащадки татар, які прийняли хрещення, а Русь – продовження Орди. Таким чином, Росію населяє російсько-тюрко-монгольське братство, євразійське за походженням. Про це популярна книга письменника "Від Русі до Росії". Така сама тема розвивається й у монографії «Давня Русь і Великий степ».

Критики Лева Гумільова, поважаючи новаторські погляди дослідника та величезні знання, назвали його «умовним істориком». Але учні обожнювали Льва Миколайовича та вважали вченим, у нього знайшлися талановиті послідовники.

В останні роки життя Гумільов опублікував вірші, і сучасники помітили, що поезія сина не поступається художньою силою віршам батьків-класиків. Але частина поетичної спадщини втрачена, а опублікувати твори Лев Гумільов не встиг. Характер віршованого стилю криється у визначенні, яке дав собі поет: «останній син Срібного віку».

Особисте життя

Людина творча і закохана, Гумільов потрапляв у полон жіночих чар неодноразово. У ленінградську комуналку, де він мешкав, приходили друзі, учні та кохані.

Пізно восени 1936 року Лев Гумільов познайомився з монголкою Очирин Намсрайжав. На молоду аспірантку 24-річний Лев, ерудит з манерами аристократа, справив незабутнє враження. Після занять пара прогулювалася Університетською набережною, говорила про , історію, археологію. Роман тривав до арешту 1938 року.

З другою жінкою, Наталією Варбанець на прізвисько Птах, Гумільов зустрівся також у бібліотеці 1946-го. Але красуня любила свого покровителя – одруженого історика-медієвіста Володимира Люблінського.

У 1949 році, коли письменника та вченого знову запроторили до табору, Наталя та Лев листувалися. Збереглося 60 любовних листів, написаних Гумільовим співробітницею Державної публічної бібліотеки Варбанець. У музеї письменника є малюнки Птахи, які вона відправляла до табору. Після повернення Лев Гумільов розлучився з Наталією, кумиром якої залишався Люблінський.

У середині 1950-х у Лева Миколайовича з'явилася нова кохана – 18-річна Наталя Казакевич, яку він помітив у бібліотеці Ермітажу, за столом навпроти. За суперечливою інформацією, Гумільов навіть сватався до дівчини, але батьки наполягли на розриві стосунків. Одночасно з Казакевичом Лев Миколайович доглядав коректора Тетяну Крюкову, яка вичитувала його статті та книги.

Роман з Інною Неміловою, заміжньою красунею з Ермітажу, тривав до самого одруження письменника 1968 року.

Із дружиною Наталією Симоновською, московською художницею-графіком, молодшою ​​на 8 років, Лев Гумільов познайомився у столиці влітку 1966 року. Відносини розвивалися неспішно, в них не було вирування пристрастей. Але разом пара прожила 25 років, а друзі письменника назвали сім'ю ідеальною: жінка присвятила талановитому чоловікові життя, залишивши всі колишні заняття, друзів та роботу.

Дітей у пари не було: вони зустрілися, коли Леву Гумільову виповнилося 55, а жінці – 46. Завдяки Наталії Гумільовій та її клопотам подружжя в середині 1970-х переїхало в комуналку просторіше на Великій Московській. Коли будинок через будівництво, що розгорнувся поруч, просів, пара перебралася в квартиру на Коломенській, де прожила до кінця життя. Сьогодні тут відкрито музей письменника.

Смерть

1990-го у Лева Гумільова діагностували інсульт, але вчений взявся за роботу, ледь вставши з ліжка. Через 2 роки йому видалили жовчний міхур. Операцію 79-річний чоловік переніс тяжко – відкрилася кровотеча.

Останні 2 тижні Гумільов перебував у комі. Від апаратів життєзабезпечення його відключили 15 червня 1992 року.

Поховали сина Ахматової поруч із Олександро-Невською лаврою, на Микільському цвинтарі.

У вересні 2004 року поруч із могилою Лева Гумільова з'явилася могилка дружини: Наталя пережила чоловіка на 12 років.

• З матір'ю Гумільов не розмовляв останніх 5 років її життя. У «Реквіємі» Ахматова назвала Лева «ти син і жах мій».
• Гумільов не переносив картоплі та вважав, що він серйозно ускладнив життя російського селянина. Наталя Вікторівна натомість варила суп із ріпою.
• На вокзал Гумільов із принципу приходив за годину до відправлення – а раптом раніше відправлять?
• За кордоном Лев Гумільов побував один раз у 1966 році, здійснивши поїздку на археологічний з'їзд до Праги.

• Наприкінці життя літератор полюбив детективи та наукову фантастику. Вважав за краще творчість , і , .
• Гумільов терпимо ставився до пияцтва та куріння. Сам він стверджував, що «горілка – поняття психологічне». Гумільов курив до кінця життя «Біломорканал», підпалюючи нову цигарку від догорілої. Він вважав, що курити не шкідливо.
• Своєрідною рисою особистості Гумільова була тюркофілія. З 1960-х років він все частіше підписував свої листи «Арслан-бек» (переклад імені Лев тюркською мовою).

Бібліографія

• 1960 – «Хунну: Середня Азія у давнину»
• 1962 - "Подвиг Бахрама Чубини"
• 1966 – «Відкриття Хазарії»
• 1967 – «Стародавні тюрки»
• 1970 – «Пошуки вигаданого царства»
• 1970 – «Етногенез та етносфера»
• 1973 - "Хунни в Китаї"
• 1975 – «Старобурятський живопис»
• 1987 – «Тисячоліття навколо Каспію»
• 1989 – «Етногенез та біосфера Землі»
• 1989 – «Давня Русь і Великий степ»
• 1992 - "Від Русі до Росії"
• 1992 – «Кінець і знову початок»
• 1993 – «Етносфера: історія людей та історія природи»
• 1993 – «З історії Євразії»